Am andern Tag war die Hochzeit. Während der Trauung hörte man die Braut weinen, es schien, als ahne sie ihr trauriges Schicksal voraus, während der Bräutigam, Herr Peter Salomon Curius, selbstbewußt und höhnisch lächelnd um sich blickte. Die Sache war die, daß es kein Geschöpf auf Gottes Erdboden gab, dem er sich nicht überlegen gefühlt hätte.
Als das Hochzeitsmahl zu Ende war, wurde Engelhart mit den andern Kindern ins Freie geschickt. Es war ein lieblicher Garten hinter dem Haus, voll Apfel- und Kirschenbäumen. In dem dumpfen Trieb aufzufallen, sonderte sich Engelhart von der Gesellschaft ab und schritt in einer den Erwachsenen abgelauschten Gangart in der Tiefe des Gartens hin und her. Was ihm unbewußt dabei vorgeschwebt hatte, geschah; die jüngste Cousine folgte ihm, stellte sich ihm gegenüber und blitzte ihn mit dunkeln Augen schweigend an. Nach einer Weile fragte Engelhart um ihren Namen, den er wohl schon einige Male gehört, aber nicht eigentlich begriffen hatte. Sie hieß Esmeralda, nach der Frau des Onkels Michael in Wien, und man rief sie Esmee. Dieser Umstand erweckte von neuem Engelharts prickelnde Eifersucht, und er fing an, prahlerische Reden zu führen. Der Lügengeist kam über ihn, zum Schluß stand er seinem wahnvollen Gerede machtlos gegenüber, und Esmee, die ihn verwundert angestarrt hatte, lief spöttisch lachend davon.
Um diese Zeit faßten seine Eltern den Beschluß, ihn, obwohl er zum pflichtmäßigen Schulbesuch noch ein Jahr Zeit hatte, in eine Vorbereitungsklasse zu schicken, die ein alter Lehrer namens Herschkamm leitete. Herr Ratgeber, der große Stücke auf Engelharts Begabung hielt und große Erwartungen von seiner Zukunft hegte, war ungeduldig, ihn in den Kreis des Lebens eintreten, von der Quelle des Wissens trinken zu sehen. Er dachte an seine eigne entbehrungs- und mühevolle Jugend. Noch in den ersten Jahren seiner Ehe liebte er gehaltvolle Gespräche und gute Bücher und bewahrte eine schwärmerische Achtung für alles, was ihm geistig versagt und durch äußerliche Umstände vorenthalten blieb. | Наступного дня святкували весiлля. Пiд час вiнчання було чути плач нареченої і здавалось, що вона наперед знала, що її спіткає така доля, тоді як наречений, пан Петер Саломон Куріус, самовпевнено та іронічно сміючись оглядався навколо. Справа була в тім, що на землі не уснувало такої людини, яку б він не зміг переконати. Коли весільне застілля прийшло до завершення, Енгельхарда та інших дітей відправили гуляти. То був їхній улюблений садочок позаду будинку, де було повно яблунь і вишень. Переповненний прагненням звернути на себе увагу, Енгельхард усамітнився від його товариства та пішов сміливою ходою, яку він запозичив у дорослих, у глиб саду. Те, що він собі несвідомо уявляв, стало реальністю: наймолодша кузина йшла за ним, стала навпроти та мовчки блиснула на нього своїми темними очима. Через декілька хвилин Енгельхард запитав, як її звати, хоча він і чув її ім’я вже декілька разів, проте не зрозумів його суті. ЇЇ звали Есмеральда, так само, як і дружину дядька Міхаеля з Відня, однак її називали Есме. Саме ця обставина стала причиною бурхливих ревнощів вже «нового» Енгельхарда і він почав вихвалятися. Його переповнював дух неправди. Врешті-решт він нічого не зміг зробити зі своїми безглуздими балачками і Есме, яка раніше здивовано дивилась на нього, просто втекла іронічно сміючись. В цей час його батьки прийняли рішення – незважаючи на те, що до початку обов'язкового відвідування школи йому залишався ще один рік, відправити його в початковий клас, класним керівником якого був пан Хершкамм, вчитель поважних літ. Пан «порадник», який високо цінував танлант Енгельхарда та покладав великі сподівання на його майбутнє, не міг дочекатися того моменту, щоб ввести його в життєве коло та дати йому напитися з джерела знань. Він думав про власні злиденні та складні молоді роки. Ще в перші роки подружнього життя він полюбляв змістовні розмови та хороші книги та беріг захоплений погляд на все, що він духовно не міг осягнути та що від нього приховували через зовнішні обставини. |